Николай Данилевич: Храм під час війни В перші дні війни люди з приємним подивом прочиняли двері…

На сайте Правозащитного общественного движения «Правда и Вера» опубликована новая запись представителя канонической Украинской Православной Церкви Николая Данилевича:

Храм під час війни

В перші дні війни люди з приємним подивом прочиняли двері нашого храму: «Ви відриті? Ви працюєте?».

За спостереженнями і відгуками моїх помічниць у храмі, люди в ті перші дні заходили до храму налякані, напружені, схвильовані, а виходили заспокоєні, і навіть окрилені. Саме таке слово вжила моя прихожанка, коли мені це розповідала. Люди бачать один одного, бачать що вони не одні, і це вселяє в них віру і надію. Прихожани походИли на служби, заспокоїлися.

А одна прихожанка, яка з дітьми виїхала в Європу, пише мені:
«Зараз спілкуючись зі своїми друзями, що залишилися в Києві, на Борщагівці, слухаю від них, як їм допомагає підтримка церкви, що в храмі у вас служби, що батюшки зі своєю паствою».

Один чоловік до війни дуже не охоче пускав свою дружину в храм. Почалася війна, він: «Йди, церква то святе». Міняються люди. Хоча не всі, звісно.

Відправляв поштою дерев’яний хрест одному священнику. Співробітниця взяла його в руки, подивилася перед тим як запакувати для пересилки, і каже: «Да, це єдине, що нам зараз допоможе».

І на завершення. Йду недавно по парку до храму, і наближаюся по діагональній доріжці до чоловіка й жінки, що йшли разом. Ловлю на собі погляд жінки, який був сповнений цікавості і надії. Вона побачила священника, і якось позитивно встрепенулася, подивилася на мене з дуже великою надією. Я не став бути делікатним, підходжу до них, і навіть не питаючи як їх звати, одразу говорю їм декілька обнадійливих і позитивних фраз, які Господь на серце поклав. Люди підбадьорилися, подякували, і пішли далі в свою сторону, а я в свою — до храму.

З самого початку війни люди дивляться на храм, як на острівок надії.