Новостворена релігійна громада на честь свт. Спиридона Триміфунтського у Луцьку моляться в катакомбних умовах
У сучасному світі, коли заходить мова про будівництво нового храму, часто доводиться чути думку про те, що «от нащо знову», «скільки їх ще треба», «вже і так багато набудували». Так говорять переважно ті, хто до храму не ходить взагалі, або ж буває там тільки, щоб посвятити пасхальний кошик чи набрати хрещенської води.
Ці люди, на превеликий жаль, вважають себе неабиякими експертами там, де їхньої думки ніхто і не питає. Але вони є, і вони часто кажуть: «Навіщо ще один храм, хай би школу чи садочок збудували б…» Звісно, будувати треба і школи, і садочки. Ніхто не заперечуватиме цей факт. Однак, час показав, що навіть у Луцьку, місті, де чимало православних храмів, будувати їх треба і ще…
Адже із запровадженням карантинних умов мешканці деяких мікрорайонів втратили змогу помолитися у храмі. Найбільше на собі це відчули люди пенсійного віку, молоді мами з візочками та сім’ї, які не мають власного транспорту.
Промислом Божим незадовго до подій, пов’язаних з пандемією, на Привокзальному районі Луцька утворилася нова православна громада на честь святителя Спиридона Триміфунтського. Тож з настоятелем парафії священником Іоанном Поприком розмовляємо про потребу у заснуванні громади, її життя в карантинний період та нині.
«Саме так, утворення цієї релігійної громади на честь свт. Спиридона є ні чим іншим, аніж Божим промислом. Адже Привокзальний район – дуже густонаселений і водночас чи не єдиний у місті, де немає жодного православного храму. Тож з початком локдауну, коли в місті перестали їздити маршрутні транспортні засоби, людям (особливо похилого віку) стало важко та проблематично взагалі добратися до якогось храму. Ось і виходить, що віряни могли залишитися зовсім без духовного окормлення, – розповідає о. Іоан Поприк та продовжує далі: – тож те, що наше приміщення для тимчасового храму знайшлося саме незадовго до цих всіх подій, вкотре показує нам, що Господь нас не покидає».
30 листопада 2019 року архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл о та звершив першу Божественну літургію у ньому. До цього тут уже протягом місяця звершувалися акафісти святителю.
«Спершу, звісно, приходило мало людей, але з часом про нашу громаду дізнавалися більше, і поступово прихожан ставало більше», – пригадує священник. Тимчасовий храм знаходиться у підвальному приміщенні за адресою вул. Гулака Артемовського, 19 (напроти пологового будинку), тож нині більшість прихожан саме мешканців навколишніх вулиць. Однак, зізнається батюшка, щоб помолися святителю Спиридону на акафіст приїжджають віряни не лише з усього міста, але й з прилеглих до нього сіл.
Божим промислом називає батюшка і те, що парафію владика Нафанаїл благословив заснувати саме на честь свт. Спиридона. Хоча і зізнається, що сам дуже хотів храм на честь святителя Миколая.
«Однак, оскільки Свято-Миколаївський храм уже в Луцьку є, зокрема у Великому Омелянику (район Володимирської вулиці), а храму на честь свт. Спиридона немає у всій єпархії, то владика благословив так. Нині ж я переконаний, що це теж прояв промислу Божого. Оскільки людина собі може хотіти одне, планувати щось своє, а Господь вразумляє по-іншому, так, щоб всьому була воля Божа», – розповідає о. Іоанн.
Пригадує настоятель храму й освячення храму архієпископом Волинським і Луцький Нафанаїлом, і перший престольний празник на парафії. Справжнє свято вийшло… Каже, що попри мале приміщення храму, на богослужіння прийшло більше 300 людей. Звісно, ніхто не точну кількість вірян, однак, з огляду на те, що подарунків для них підготували трохи менше двох сотень, і ясна річ, їх не вистачило та довелося докупляти, то й доводиться говорити про таку кількість.
Надалі стільки людей, звісно, уже не було. Але це не дивно, адже лише центральна частина тимчасового приміщення храму може помістити лише 20 людей, ще з десяток-два може стати у коридорі, стільки ж у класі для занять недільної школи. Тож загалом і виходить, що на недільні служби постійно ходило 50-60 людей. Пізніше, з початком карантинних обмежень вірян ставало менше.
«Хоча ми добре розуміємо, що не лише у карантині справа. Людям важко стояти і молитися, коли не видно священника. До того ж, підвальне приміщення, можливо якась сирість дає про себе знати. Та й з дітьми важко, адже з візочками треба спуститися до храму», – пояснює отець Іоанн та зізнається, що попри такі собі катакомбні умови громада повністю сформувалася, постійних прихожан уже знає в лице.
«Часто навіть буває так, що якщо людина, наприклад, пожертвувала на храм якусь ікону, то переважно біля неї і молиться. Усіх «своїх» ми знаємо уже в лише. Люди переважно вперше приходять до храму тоді, коли потребують якоїсь поради, підтримки. Тож так і знайомимося з новими. Не може не тішити і те, що наша громада хоч і невелика, але вже дуже дружня. До того ж, не менш приємно, що до храму переважно віряни ходять сім’ями, тобто і тато, і мама, і діти, і бабуся», – зізнається отець настоятель та наголошує на тому, що виховання дитини, молодої людини розпочинається саме з сім’ї.
Тож попри свій ще дуже «юний» вік, з ініціативи батьків, при храмі уже створена і недільна школа. Більше 10 дітей віком від 6 до 12 відвідують заняття. Для цього орендували повністю підвальне приміщення. Зокрема, ще одну кімнатку, поряд з храмом.
«Знаєте, спілкування з дітьми – воно особливе. Адже, якщо у розмові з дорослим священника можуть не розуміти, з ним можуть не погоджуватися, то з дітьми, найперше, вражає їхня повноцінна довіра. Коли дивишся на те, як горять їхні серця, хочеться цей вогонь всіляко підтримати, щоб потім вже у дорослому віці ці діти не забували про Бога, знали, куди завжди можуть прийти і де їх завжди чекають», – пояснює о Іоанн.
Він, до слова, сам опікується недільною школою, хоча і зізнається, що це не легко, адже, окрім парафії, має й інші послухи при єпархіальному управлінні, та переконаний, що Господь посилає тільки ті навантаження, які під силу людині.
А ще батюшка глибоко переконаний, що основи та цінності, які були закладені саме в дитячі роки в сім’ї чи при храмі, згодом стають міцним фундаментом для подальшого життя молодої людини.
Про це отець Іоан Поприк знає з власного досвіду, адже з перших місяців життя був у храмі, причащався. «Мама, саме мама спершу носила до храму, згодом водила з собою на службу. Тож коли після закінчення школи вирішив вступати до семінарії, ні для кого такий вибір не став несподіваним, адже все дитинство та шкільні роки пройшли при храмі», – розповідає батюшка, хоча зізнається, що одного разу таки вагався, що обрати – навчання на військового чи шлях священника.
«Тоді, знову ж таки, мама зіграла вирішальну роль. Вона не впрошувала вступати до семінарії. Ні… Тільки запитала: а якщо скажуть забирати храми – підеш? І це було ще задовго до всім відомих подій останніх років. Тоді, звісно, без вагань мій вибір зупинився на семінарії», – пригадує батюшка.
Нині ж, каже отець Іоан Поприк, у планах релігійної громади на честь свт. Спиридона Триміфунтського вирішення питання про подальше будівництво храму. Хоча не все так просто, адже вільних земельних ділянок в Привокзальному районі Луцька практично не залишилося. Проте віряни не опускають руки та покладаються на волю Божу та Його святий промисел.
(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”)
