Юрий Скиба: Цена нетерпимости и полохливости
Первое исходит от парадоксального симбиоза застрявших в средневековой заскорузлости национал-радикалов из суперпуперпрогрессивными доморощенными демокр-р-ратами-«евросолидаристами», а второе – от аморфно безвольных «слуг народа», стремительно теряющих рейтинг и бразды управления обществом. Во всех сферах – от экономики, социальной политики до идеологии, духовности. Очередное тому подтверждение – поддержка Госслужбой по вопросам этнополитики и свободы совести дискриминационно антиконституционного закона о принудительном переименовании канонического отечественного православия под ярлыком «зради національних інтересів».
«ВРАЖДЕБНОЕ» ЛЕКАРСТВО
Что и говорить, трогательное единодушие напрочь обанкротившихся порохоботов с их декларативно «приговорными» ниспровергателями, на деле оказавшимися старательными учениками-последователями тупиковой политики внутренней и внешней конфронтации… Угодническое стремление Зе-команды потрафить отвергнутым соотечественниками «вечно вчерашним» доходит до маразма – отказа приобретать в РФ антикоронавирусную вакцину, которая УЖЕ могла бы спасать сотни, а то и тысячи ГРАЖДАН УКРАИНЫ!
Вместо того, чтобы неведомо сколько ожидать милостивой подачки от новых «старших брательников», которые-де спят и видят, как бы побыстрее да пополнее осчастливить «меньшого» собственной панацеей. Хотя, по сообщениям СМИ, себя-то, любимых, мно-о-огие представители украинской верхушки, включая самых что ни на есть «національно свідомих патріотів», не испужались вакцинировать «підступною отрутою москалів», втихаря провозимой через «ворожий» кордон. Воистину, даже спустя два тысячелетия не утратила актуальности предельно ёмкая оценка Иисусом Христом сущности и непримиримых оппонентов, и трусоватых последователей: «Ли-це-ме-ры!» Что тонко подметил один из земляков, опрошенных по данному поводу телеканалом «112 Україна»: «Как покупать у «воріженьків» моторы для своих танков – без проблем, а вот жизненно важное народу лекарство – не моги!» Право же, умирай люди от двуличия – весь отечественный властный Олимп живо превратился бы в сплошной погост…
Факт, мир раскололся – внутри и вне нас: на своих и чужих, друзей и врагов, тех, кому доверяем, руку подаём, и кому готовы её оторвать. Вместе с головой. Да ещё на фоне острого хозяйственного кризиса, стремительного обнищания населения под убаюкивание заверений о «разворачивании прогрессивных преобразований». Но как уразуметь «реформаторское падение»? Одна из первых попыток системного анализа украинской драмы предпринята в выпущенной издательством ТОВ «КСК-Альянс» тонкой (всего три с половиной десятка страниц), но очень ёмкой брошюре уже покойного профессора В. И. Воловика «Три извечных вопроса». Она воспринимается лебединой песней мудрого человека, который перед уходом в вечность мужественно разбирается в самых драматичных, «горячих» разломах современья. Поразмышлять о том хочу родным словом.
ТИТУЛЬНІСТЬ НАЦІЇ: ПРАВА ЧИ ОБОВ’ЯЗКИ?
Ви вже, вочевидь, здогадалися стосовно предмету міркувань: хто винен? що робити? з чого почати? А й справді, чия провина за трагічне «всихання» рідних теренів (Крим, пів-Донбасу), масу біженців, убитих, скалічених зі скочуванням нас до самісінького дна міжнародної спільноти? Перше, що спадає на думку за підказкою «незалежних» та надоб’єктивних рідненьких борзописців, – звичайно ж, колишнього «старшобратчика», котрий, бач, вирішив «скріпити родинні узи», під’юджуючи та підживлюючи на південному сході України відокремницькі настрої. Попри те, на думку автора дослідження, не варто забувати й про самокритику: «Разве не повинны практически все президенты, все составы правительства в том, что не хотели слушать голоса крымчан и трудящихся Донбасса, неоднократно сигнализировавших о своих проблемах? Как не вспомнить грозное обещание едва вступившего в должность спикера парламента и исполняющего обязанности президента Турчинова ликвидировать автономию Крыма… А достойное бульдозерного упрямства стремление силовыми методами, административно решать языковую проблему, вопросы расширения прав регионов?» (стор. 7).
Не буду приховувати: мені, нащадку доброго козацького роду, неприємно читати ТАКЕ про своїх «отаманів». Та чи в змозі спростувати? На жаль, ні. Коли вже засвоїмо просту істину: вольовий тиск на інакомислячих, іншоплемінних, різнокультурних співгромадян – шлях в нікуди?! Правду кажуть: силоміць коханим не станеш – ані в сім’ї, ані в державі. А без такої духовної сув’язі нічого путнього не збудуємо. Якщо вже звела нас разом історична доленька, слід шукати шляхи до взаєморозуміння, примирення і зрештою – співробітництва в досягненні спільного блага. Інакше уподібнимося брейгелівським «Сліпим», що ланцюжком, чіпляючись один за одного, чвалають за теж незрячим поводирем прямісінько до… прірви.
Важко не погодитися з Воловиком: «Став титульной нацией, украинцы обрели не только великое благо, но и огромную ответственность» (стор. 9). Як і з його докірливим, але об’єктивним нагадуванням про первинність власних негараздів над зовнішніми наскоками, що лише підсилюють родинні біди. Водночас створюють для можновладців до-о-обрячу нагоду «списати» персональні помилки, прорахунки та упередження на «чужого дядька».
СВОЇ – ЧУЖІ
Світова історія неспростовно доводить: практично всі міждержавні зіткнення розпочиналися із внутрішньосуспільних роздраїв, спокушаючи легкою поживою стабільніших сусідів. Замислимося: як би діяли ті ж «новобратні» поляки, коли б на їхніх попередніх «східних кресах (землях)» – Західній Україні спалахнуло сепаратистське полум’я на кшталт кримсько-донбаського? Адже досі в Польщі видаються політичні карти, де ці самі «креси» відображені… в довоєнних державних кордонах Речі Посполитої! Виходить, не полишають-таки надії повернути втрачене…
А чого варта «повзуча експансія» Румунії та Угорщини: всупереч українському законодавству, вони надають нашим співвітчизникам-інородцям власне громадянство. Досить виникнути на Буковині, Бессарабії та Закарпатті серйозній національній незгоді – й сусідські захисники прав людини тут як тут: не дамо «своїх» на поталу! Так що, шановні, берімося за мирне, взаємоприйнятне владнання «внутрішньосімейних» конфліктів. Тоді жоден прийшлий «доброзичливець» сюди не поткнеться!
Та й узагалі, чи варто випробовувати справедливість висловленого ще Бісмарком прозріння: «Навіть переможна війна – безумовне зло, котре повинно бути подолане мудрістю народу»? До такого разючого висновку, що геть перекреслює власний життєвий шлях, «залізний канцлер» дійшов уже на схилі літ, проливши чимало крові одноплемінників при створенні з розрізнених німецьких князівств Германської імперії. Аналогічні покаяння можна знайти у багатьох видатних державних мужів, які трагічно усвідомили без-пер-спек-тив-ність силового рішення міжгромадських розбратів. Сказано ж у Священному Писанні: царство, розділене в собі, нежиттєздатне…
ЯК ПОЗБУТИСЯ «ЗАЙВОГО» НАСЕЛЕННЯ?
Виходить, має рацію дослідник: на власній Батьківщині ми фактично позбавлені… Вітчизни. Адже перше дається батьками та Господом, друге ж охоплює й державну систему всебічного (духовного, матеріального, фізичного) захисту громадян. Чого кіт наплакав: ганебний занепад економіки, соціальної сфери, падіння рівня життя «пересічного» населення на тлі безкарної корупції, казкового збагачення нуворишів та їхніх, чи то пак – наших, «слуг народу». Погодьмося: з реалізацією таких «резервів» нам жодним чином не знадобляться іноземні займи й принизливе канючення допомоги по всьому світу!
Що вже казати про невпинний відплив «мізків» та «м’язів» – повальне кивання п’ятами на Захід найбільш діяльних, перспективних родовичів. Водночас – о, іронія! – першочерговим завданням інтеграції в «європейський дім» було обрано… МАКСИМАЛЬНО ДОСТУПНИЙ безвізовий режим. Либонь, для спрощення можливостей «злиняти» за кордон якомога більшій кількості дітей української землі. Хто ж тоді взагалі зостанеться на сплюндрованій, занедбаній неньці? Хіба що старий, малий та кволий. Сумно. Соромно. Прикро.
СВЯТОГІРСЬКИЙ ФОРУМ – НА МІЖДЕРЖАВНИЙ РІВЕНЬ!
Дослухаймося ж мудрої поради Пауло Коельо в його культовому романі «Алхімік»: «Є лише один шлях пізнання – ДІЯТИ!» Чому б нам, нащадкам славних традицій Запорозької Січі, не ініціювати відродження віками випробуваного ПРЯМОГО НАРОДОВЛАДДЯ, що виключає розподіл людності на апатичну «біомасу» та всевладну (значить – схильну до зловживань) «еліту»? Згадаймо хоча б, як гоголівський Тарас Бульба, невдоволений інертною позицією кошового отамана в боротьбі за народні вольності, жваво домігся скликання козацької ради та обрання нового, більш активного керманича…
Ну, а стосовно ліквідації зовнішньої загрози, кому, як не нам, придніпровцям, на порозі котрих гостро тягне порохом, відродити ще одну дієву спадщину січовиків – НАРОДНУ ДИПЛОМАТІЮ. Коли вже отчі й супротивні «гетьмани» не в змозі встановити міцний, справедливий мир між народами-сусідами (а їх, як відомо, не вибирають), чому б тутешній громадськості не об’єднатися в миротворчий рух та не звернутися до розважливих російських колег з пропозицією провести спільне антивоєнне віче? Вже ж бо є добрий приклад – проведений у вересні Святогірський міжнародний форум «Люди миру», ініційований Українською Православною Церквою. Поки горе-політики з обох боків кордону не довели весь загал до взаємознищення – морального, господарського, військового.
ЄДНАННЯ – В РІЗНОМАНІТНОСТІ
Насамкінець, розберімося в поспіль навішуваному ура-патріотами грізному звинуваченні опонентам – «антиукраїнстві». Питається: хто їм дам моральне право судити нормальних, тверезо мислячих співгромадян за власною подобою, але «від імені всієї нації»?! Тим паче, що наш етнос, як і будь-який інший, далеко не однорідний. Відповідно, й життєві інтереси КОЖНОГО одноплемінника. Скажімо, що спільного між вашим покірним слугою та хоча б тим же Петром Олексійовичем? Звісно, не чужинським царем-реформатором, а «в дошку» своїм екс-президентом. А-ні-чо-гі-сінь-ко! Окрім озвученої душі, дійсно, спільного роду. Та хіба оний «екс» сукупно з власною своєкорисливо загребущою ком(б)андою хоча б на йоту дбав і дбає про благо рідного загалу? Питання, згодьмося, виходить гірко риторичним: скільки бід та страждань принесли ці та їм подібні «щирі українці» родинним теренам, розбурхавши полум’я внутрішньонаціонального протиборства, призвівши до зовнішнього втручання! До речі, не лише зі сходу, а й із заходу, перетворивши одну з найрозвиненіших республік у складі колишнього Союзу в банку з голодними, обідраними та вкрай знервованими павуками, ладними на шматки розідрати «ближнього». Як образно висловився один з учасників телешоу, «ми стали ганебною діркою на тілі Європи». Вбережи, Господи, від ТАКИХ родичів-«благодійників»!
…Ніби передчуваючи наближення відходу в інший (хочеться вірити – кращий) світ, автор брошури дав нам, сущим, наочний урок справжнього патріотизму – тверезо мислячого, принципового, толерантного, а не бучно конфронтаційного, нетерпимого до іншої думки, віри, культури, мови, що геть насмішив усенький світ суперінтелектуальними примовками «Хто не скаче – той москаль!» та настращав грізними факельними ходами, котрі жваво нагадали Німеччину початку 30-х років. Як і ледь не ритуальним гаслом «Україна – понад усе!», суголосним пріснопам’ятному «Deutschland über alles» – «Німеччина – вище за все!» Їй-бо, історія вчить тому, чому ніч-ч-чогесеньки не вчить, повторюючись двічі: спочатку у вигляді трагедії, потім – фарсу… То чи ж варто знову ступати на відринуті цивілізованою людністю етнокультурно загострені граблі? Може, розумніше й корисніше запозичити у нових «старшобратчиків»-західноєвропейців разом із хазяйновитістю психологію полікультуралізму – єднання в різноманітності? Іншими словами, своє – любімо, чуже – шануймо. Тоді й матимемо спокій, добробут, злагоду між собою та із сусідами…
