Юрий Скиба: Мова без… языка?
Таким отнюдь не безневинным каламбуром невольно задаёшься в День украинской письменности и речи. Что далеко не случайно, исходя из исполняющегося вскоре «революционно достоинского» семилетия, прошедшего под знаком категорично утвердительного ответа на вынесенный в заглавие двузначно актуальный вопрос.
ПРИЗРАК НОВЕЙШЕЙ РУИНЫ
Общеизвестно, к чему привела недальновидная установка «національно свідомих» керманычей в нарушение статьи 10 отечественной Конституции, ГАРАНТИРУЮЩЕЙ «свободное развитие, использование и защиту русского, иных языков национальных меньшинств Украины», ограничить таковые лишь частно-ритуально-бытовой сферой. К тому же, лишив их носителей неотъемлемого права на образование и вольное пользование родной словесностью. Это и социально-культурный раскол общества, и рост сепаратистских настроений с последующей утратой Крыма, контроля над половиной Донбасса, война, кровь, развал экономики, конфликты как с восточными, так и западными соседями, неизбежное иностранное вмешательство. С закономерным финалом – нарастающей химерой очередной Руины, печально традиционного раскола страны «по Днепру» и утраты столь долгожданной государственности…
Увы, урок пошёл не впрок! Наглядное свидетельство – яростное сопротивление национал-радикалов при молчаливом-то попустительстве властей МАЛЕЙШИМ попыткам хоть как-то цивилизовать напрочь этнодискриминационное «порошенковское» языковое и просветительное законодательство, вызвавшее острую критику за рубежом, включая Венецианскую комиссию, весьма либерально настроенную к гримасам здешней эрзац-демократии. Тем не менее, языковой омбудсмен Тарас Креминь в интервью талеканалу «Рада» 4 ноября отмёл малейшие сомнения в конституционности, справедливости и соответствии международным гуманитарным нормам, по его словам, «одного з кращих законів, прийнятого Верховною Радою восьмого скликання». Воистину, не верь глазам и ушам своим!
БУМЕРАНГ
Поділяючи тривогу за долю рідного слова, невідворотно замислюєшся – як бути? Може, попри без того вкрай «гарячу» суспільну ситуацію, невідкладно зайнятися створенням таких умов, коли без знання і використання державної мови у будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в Україні за прикладом Естонії, Латвії та Литви?
Мені, нащадку козацького роду, безумовно, теж лестить жити в україномовному середовищі. Однак вельми сумніваюсь у ефективності вольового «захисту» свого загалу. Навіть розвинені, благополучні країни зіткнулися з гострими гуманітарними викликами власній державності: Канада (франкомовний Квебек), Великобританія (Шотландія, Ольстер), Бельгія (фламандці – валлони), Іспанія (каталонці, баски). Що вже казати про стражденну неньку…
Факт: жодна зовнішня ворожість та внутрішня зрадливість не приносить стільки лиха, як «суперпатріотична» категоричність і диктат у духовній сфері. Каменюка нав’язування вимог прогинання під себе, пошпурена в двір незговірливого сусіда, невідворотно бумерангом повернеться назад. І – пішла-поїхала міжподвірна колотнеча! Обопільно руйнівна… Пригадується мудра думка грузинського філософа-демократа Мераба Мамардашвілі: раб, що отримав волю, нерідко перетворюється у «вільного стрільця» Прокруста, обрубуючи бранцям руки й ноги за власною подобою.
Ну, чим ми, нібито прогресивно налаштовані відродженці, будемо різнитися з тоталітарними попередниками, наказово, з-під палки насаджуючи співгромадянам уже не «великий и могучий», а родинну ідентичність?! Тим паче в такому множинно національному, різноментальному, історично й звичаєво строкатому осередді. Кожному, як повітря, як ковток води у спеку, потрібна рідна мова, пісня, культура, настояний на віках народний устрій. Без них ми – птахи без гнізда, дерева без коріння. Пам’ятаєте щемку гамзатівську сповідь: «Коли помре аварська мова, згину і я»?
МІЖ ЛЮБОВ’Ю ТА НЕНАВИСТЮ
Здавалося б, навіщо драматизувати спілкувальну гризоту? Адже в гарячих баталіях нашого політикуму вона на очах мутує із захисника всенародного єднання в центрфорварда громадянського протистояння довкола єдиних духовних пріоритетів на противагу багатоликій моделі. А між ними – провалля взаємного неприйняття, недоброзичливості й ворожості, що особливо зросли на тлі кривавого донбаського роздраю. У пам’яті зринає мудрий вислів: «Спілкуватися й мислити можна будь-якою мовою, а ось любити й ненавидіти – лише рідною».
На жаль, поки бере гору друга іпостась… Хіба при з’ясуванні стосунків не почуєш «останній аргумент» – брудну, принизливу для національної гідності образу? І це не просто лайка, а сутнісна позиція. За недорозвиненості ж міжетнічних відносин особливо неприпустимі спроби звалювання тягот посттоталітарної спадщини на плечі інородців, поширюючи негатив і на їхню озвучену душу.
КОЛИ ВИГРАЮТЬ УСІ?
Вас влаштовує наростаюча поляризація співгромадян, чим спритно користуються запагорбові «доброзичливці»? Навряд. Згадаймо біблійну пересторогу: царство, розділене в собі, невідворотно загине. Виходить, без рятівного містка не обійтися… А зводити його слід з обох боків, що добре розуміли козаки-попередники, коли володіння мовами довколишнього загалу, бодай на побутовому рівні, вважалося нормою для кожного! Незалежно від освіти, соціального походження та становища.
Секрет же унікальної комунікативної палітри січовиків криється не в якомусь особливому схилянні перед «чужинцями» чи браку уваги до власних оберегів. Просто вони, всім серцем люблячи й оберігаючи прадідівські духовні розсипи, були практичнішими. Адже з діловими партнерами, сусідами по обійстю, селищу значно легше і собі ж вигідніше дійти згоди їхнім рідним словом. Що, в свою чергу, стимулювало взаємну люб’язність, доброзичливість і, зрештою, співробітництво. Вигравали ж усі!
Розуміння чого, на жаль, гостро бракує багатьом землякам-подніпровцям у першому поколінні. Відгукнувшись на заклики «всесоюзних ударних будов», сюди переїхало чимало фахівців із Кузбасу, Сибіру, Поволжя. Проте далеко не кожен завдав собі клопоту хоча б побіжно «українізуватися», залишившись ніби у внутрішній еміграції: тілом – тут, а душею й помислами – там. Однак це аж ніяк не означає запровадження на нормативно-правовому рівні пріснопам’ятного принципу: «Не знаєш – навчимо, не хочеш – змусимо!» Міцну державу, як і кожну родину, з-під палки не зведеш, а тим паче – не збережеш…
СВІЙ – ЧУЖИЙ
Варто згадати ще одне, вже чисто граматичне, застереження «грюканню кулаком». Наш переважно двомовний люд, позбавлений знань та навиків розрізнення споріднених засобів спілкування, невідворотно починає скидати весь свій лексичний набуток в одну купу – жахливого суржику, вважаючи його… поверненням до родинних витоків. Наслідок – ведмежа послуга власному свідомісному корінню. Скажімо, взяти популярне, нібито бездоганно патріотичне гасло: «Шануймо своє!» Питається: а як бути з «чужим»? Та своє ЛЮБИТИ треба, а ось «чуже» ШАНУВАТИ! Тоді й позбудемося найдошкульніших гризот – неприйняття частиною інородців вищих цінностей державотворчої нації, сепаратизму, відокремництва. Адже громадське гуртування не означає автоматичного підпорядкування собі «некорінного» населення. Скоріше, взаємоузгоджену орієнтацію на обопільні інтереси й пріоритети… Яким чином?
По-перше, організацією мовно-культурних лікнепів – загальнодоступних курсів, гуртків, мас-медійних навчальних програм, включаючи знайомство з відповідним надбанням тутешніх «мігрантів». А то, бач, заповзялися по-заморському лопотати, геть забуваючи про своїх вихідців з інших країв – греків, болгар, поляків, німців, чехів. Зокрема, чому б традиційно етно- та віротерпимим співвітчизникам не ініціювати проголошення Року нацменшин? Маємо ж англійський, французький і навіть японський відповідники, ніби далекі західні й східні народи нам важливіші «черезпарканних» земляків.
По-друге, варто всебічно зацікавлювати працівників у вільному володінні та вживанні на роботі автохтонної словесності. А ось для держслужбовців, згоден, має діяти принцип обов’язковості. Водночас не забуваймо, що саме мовна заноза стала пусковим гачком кримсько-донбаської кризи. Чи варто знову наступати на старі граблі?
