Юрій Скиба: «Обнімітеся ж, брати мої!..»
Цей жагучий заклик-волання Тараса Шевченка, котрий ніби передчував, у яку пекельну прірву вкине нащадків суспільно-політичний та міжетнічно-свідомісний роздрай, пригадала наведена Аліпієм Світличним вкрай актуальна думка гетьмана Павла Скоропадського щодо ставлення Кобзаря до російської мови й культури («ПиВ», 24.05.2021). Не забуваймо: будучи геніальним українським поетом («Кобзар»), драматургом («Назар Стодоля»), наш духовний пророк водночас став видатним… російським письменником (усі дев’ять повістей) та мемуаристом («Журнал»). Згодьмося: «ворожому» слову ніхто не довірить найособистіші щоденникові одкровення. От вам і все Тарасове «антимоскальство».
Мені, «титульному» автохтону, соромно й прикро за невміння чи небажання отчої свідомості вирости з коротких штанців середньовічного розуміння власних вищих пріоритетів, затямивши незаперечну істину: будь-яке приниження, прогинання під себе інородців корінним людом найперше шкодить… саме йому! Бо, на відміну од «зайд», у нього просто нема резервного осередку для реалізації природного права на достойне життя, позбавлене громадського протистояння і невідворотно супутнього соціально-господарського хаосу… Ми просто при-ре-че-ні бути на батьківських обширах об’єктивними, неупередженими гарантами загальновизнаних прав людини й спільноти, незалежно від її національного, географічного, культурного, вірувального походження та стану.
Звісно, гарантами не лише прав, а й відповідних обов’язків – дотримання всіма співмешканцями (як «новими», так і «старими») основ СПІЛЬНОЇ державності, безумовної поваги до місцевих історичних, звичаєвих, комунікативних традицій. Порушення ж рівноваги у цьому хиткому балансі інтересів, зазвичай, погано закінчується, навіть для найцивілізованіших країн. Найсвіжіше тому підтвердження – безпрецедентний бунт афро-американців та афро-французів, до яких почали приєднуватися громадяни «другого сорту» в інших регіонах, здавалося б, цілком благополучного Заходу…
Аби ж то цими повчальними уроками громадянської відповідальності перейнялися наші керманичі! Вони тричі подумали б, чи варто стражденному народу замість економічних важелів подолання кризи унормовувати зносини. Їй-бо, складається враження, що «верхи» випробовують «любий електорат» на критичну масу терплячості. Елементарний здоровий глузд підказує: матеріально й соціально благополучні співгромадяни без ЦКВ (цінних керівних вказівок) знайдуть спільну мову. А ось доведені до відчаю бідарі – лише «мову» сварок та бійок…
Воістину, історія вчить тому, чому нічогенько не вчить, повторюючись двічі – спочатку у вигляді трагедії, потім фарсу. Інакше ми регулярно не розбивали би лоба об відринуті світовим досвідом етнічно загострені граблі. Що, зокрема, й виявилося пусковим гачком кримського та донбаського відокремництва – «революційне» підхльостування комунікативної сфери. За горезвісним принципом: не знаєте – навчимо, не бажаєте – змусимо. Мовляв, хто не з нами – той проти нас… Невже замало південно-східного головного болю й кортить випробувати міць без того геть пошарпаної неньки на інших напрямках?! З драматичним розбратом і цілком прогнозованим розвалом такої вистражданої суверенності.
Доведено: фанатизм подібен двобічному дрючку – одним кінцем б’є по комусь, іншим по своєму господарю. Спроба під приводом всенародного єднання підпорядкувати сусіда-інородця, особливо у вкрай чутливій і делікатній спілкувально-духовній царині, невідворотно викличе опір. Із вкрай сумними результатами для того ж таки «єднання»: силоміць коханим не станеш – ані в родині, ані в державі. Правду кажуть: буде хліб – буде й пісня. Без чого вона стрімко перероджується у войовничий гімн на кшталт «Весь мир насилья мы разрушим до основанья…»
Замисліться ж над цим, панове-законотворці! Чи не схожі ваші нормувальні потуги на спроби зведення дому з ідейно-політичної стелі, замість соціально-економічного фундаменту? Адже «дрючковим» уніфікаторством ви призводите до результату, прямо протилежного очікуваному, – не підносите, а губите українську національну ідею… Що там приховувати, мені теж приємно повсякчас чути рідну говірку. Але якою ціною? Факт: жоден зовнішній ворог чи внутрішній зрадник не принесе нам стільки лиха, як нарваний, нетерпимий до іншої думки, словесності, конфесії квасний «патріот». Особливо в багатонаціональній, різнокультурній країні, «склеєній» із ментально та історично відмінних регіонів.
Звести ж їх докупи спроможні не галасливо бучні мантри «Ми – єдині!», «Україна – понад усе!», а сталий і взаємний господарський інтерес. За наявності останнього «найсвідоміший» галичанин хутко порозуміється із «русифікованим» донбасівцем. Без перекладача. А завше – автомата. Нам би взяти приклад у «цивілізованого світу», де зробили дієві висновки з власних етносвідомісних чвар, ставши на шлях формування полікультуралізму – єднання в різності. Тоді й пригорнемо до себе серця й душі всіх «сепарів» разом з Кримом та Донбасом. Чи, може, помиляюсь?
