Юрий Скиба: Рабство свободы
Как известно, лишённый цепей невольник легко превращается в подобие прежнего угнетателя, поскольку знает только две крайности общественных отношений: неограниченного всевластия одних «Что хочу – ворочу» и столь же безропотного подчинения других. Актуальность сего извечно порочного «единства противоположностей» тонко подметил митрополит Запорожский и Мелитопольский Лука, заявив, что оно неизбежно ведёт человека в тоталитарное рабство – как в светском, так и в духовном значении этого слова («ПиВ», 28.02.2021).
КАК ВЫ НАС – ТАК И МЫ ВАС!
Небось, многим читателям, особенно старшего поколения, памятна потрясающая, основанная на исторических фактах, сцена из кинофильма «Спартак» с Кирком Дугласом в главной роли, когда вырвавшиеся на волю гладиаторы в захваченном поместье устраивают смертельный поединок между двумя патрициями, мстя тем за прежние надругательства над собою. И лишь возмущение их предводителя, ранее других освободившегося от самого тяжкого – духовного – рабства, усовестило жаждущих хозяйской крови собратьев.
Здесь будто сошлись две общечеловеческие морали – Старого Завета («Око за око, зуб за зуб», – Втор. 19-21) и Нового («Никому не воздавайте злом за зло, но пекитесь о добром перед всеми человеками», – Рим. 12:17 ). Какой же из них намерены следовать мы, «возрожденцы»? Пока зачастую первой… Чего стоит резонансная сценка, выложенная в Интернете некой бдительной патриотки, возмущённой – о, ужас! – настойчивым обращением к себе работницы салона для обслуживания домашних животных на «ворожій мові». Мол, пусть теперь почешутся «зайды»-русификаторы, отныне законодательно ОБЯЗАННЫЕ общаться с клиентами исключительно по-украински!
ЕДИНА ЛИ ОДНОЯЗЫКАЯ ДЕРЖАВА?
Но что самое тревожное – подобные факты «мести» на уровне простых соотечественников ширятся со скоростью пожара в лесу-сохостое, стремительно опускаясь вниз от занявшихся первыми верхушек деревьев до самых корней. Соответственно, превращая в пепел всё живое пространство страны огнём нетерпимости к иной мысли, вере, культуре, к озвученной душе дотоле единого в гражданстве, но разного в этнических приоритетах народа. Воистину, по-ющенковски, «єдина держава, єдина мова, єдина віра»…
Но может ли стать монолитным первое при властно-административной, а то и криминально-силовой унификации «под коренной этнос» двух других составляющих в многонациональном, поликультурном, разноязыком «загале», скроенном из исторически, ментально, духовно разных регионов, столетиями развивавшихся в постоянно враждовавших между собою империях – Российской, Австро-Венгерской, Османской, Речи Посполитой?!
Будто иноплеменные составляющие понятия «украинский народ», искони обитающие на просторах неньки и ставшие её неотъемлемыми частицами, – суть инородные тела, которые, вишь, следует хорошенько «пообтесать» до уровня «єдиної політичної нації». Вопреки-то господствующей на обожаемом нами Западе политике поликультурализма – единства в разности… Ау, новоявленные объединители-интеграторы! Не заплутали ль вы, случаем, в ориентирах «европеизации» Украины? Ведь, как ни крути, направляемся в сторону, прямо противоположную цивилизационному прогрессу. С вполне предсказуемыми печальними результатами для столь выстраданной нашими предками собственной государственности, бездумно превращаемой в содружество-совражество ежей да ужей…
«ВІДІЙДИ ОД МЕНЕ, САТАНО…»
Їй-бо, мені українцю з діда-прадіда, сумно, соромно й прикро за легковажне наслідування простим людом кон’юнктурних, дилетантських рішень політичної «еліти», що лукаво грає на вищезгаданій згубній «єдності протилежностей», заганяючи рідну спільноту в глухий кут. Зокрема, й на ниві духовній, коли порушується конституційна норма про свободу віросповідання, відокремленість Церкви від держави, прямо чи опосередковано підтримується поспіхом створена «патріотична» православна деномінація на противагу «чужинській». Хоча й загальновизнаній у релігійному світі, канонічній та споконвіку притаманній нашому родоводу. Воістину, не відають, що коять… Досить-бо зазирнути в святці – Біблію, аби пересвідчитися, як відповів Ісус Христос на диявольські спокуси отримати всі царства світу та славу їхню за поклоніння собі: «Відійди од мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму вклоняйся і Йому одному служи» (Матф. 4:10).
Чуєте? ЙОМУ ОДНОМУ! Та аж ніяк не земним правителям, політичним цілям, будь-якій мирській діяльності. Взагалі не забуваймо, що Всевишній дав Своєму творінню – людині право вільного життєвого вибору, не втручаючись у нього, опікуючись ЛИШЕ людською душею, а не суспільними напрацюваннями її носіїв. Що підтвердив Спаситель: «Царство Моє не від світу цього» (Ин. 18:36).
Де тут, скажіть на милість, роль патріотизму чи його відсутності, коли християнство (в тому числі православ’я) за СВОЄЮ ПРИРОДОЮ є вірою в НЕБЕСНІ, ВІЧНІ цінності, а не земні, тлінні?! Подбаймо ж краще про богонаснажену чистоту наших помислів і дій стосовно ближніх та дальніх братів во Христі. Тоді й не доведеться бідкатися ганебним станом власної державності, яку роздирають своєкорисливо політиканські пристрасті. На кшталт поділу співгромадян на «корінних» – «прийшлих», «чистих» – «нечистих», «своїх» та «чужих». Інакше таки справдиться повчальна біблійна мудрість: зведений на піску дім простоїть лише до першої повені…
Настанови ж, Господи, нас, многогрішних, на шлях істини!
