Николай Данилевич: Дискуссии беспокоят сегодня Поместные Церкви
На сайте Правозащитного общественного движения «Правда и Вера» опубликована новая запись представителя канонической Украинской Православной Церкви Николая Данилевича:
“Історія греко-болгарської схизми має особливе значення для України. Представники неканонічних церковних структур в Україні традиційно посилалися на болгарський сюжет як на певний прецедент подолання церковних розколів. Однак, кожен випадок виникнення та вилікування церковного розколу має свою специфіку. Греко-болгарський церковний конфлікт у ХІХ ст. також мав низку характерних рис, які суттєво відрізняють його від ситуації в Україні на рубежі ХХ- ХХІ ст.
По-перше, болгари прагнули не створення нової автокефальної Церкви, а відродження тієї Церкви, яка вже існувала в минулому. Що ж до українського автокефального руху, то він прагнув створення нової автокефальної Церкви і шукав шляхи до досягнення цієї мети.
По-друге, у ХІХ ст. всередині Болгарії церковного розколу не було. Болгари масово підтримали спочатку створення Екзархату, та був і проголошення автокефалії. Розкол розмежував греків та болгар, але не розділив православних болгар. В Україні ж на початку 1990-х років все було інакше. Розкол стався всередині самої православної пастви. Частина православних віруючих підтримала автокефальний рух та приєдналася до УАПЦ та до УПЦ КП. При цьому, переважна більшість православних єпископів, священиків та мирян в Україні залишилась у складі УПЦ.
По-третє, греко-болгарська схизма значною мірою стала результатом національного конфлікту між греками та болгарами. В Україні ж як у канонічній УПЦ, так і в неканонічних УПЦ КП та УАПЦ переважну більшість пастви складали етнічні українці. Тому причина українського церковного конфлікту полягала передусім у різному баченні подальших шляхів розвитку Церкви в Україні, а не була зумовлена протистоянням різних національних груп.
По-четверте, осуд Болгарської Церкви в 1872 р. не був підтриманий кількома Помісними Церквами: Руською, Сербською, Румунською. Що ж до засудження українських єпископів і духовенства, які пішли в розкол наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., то він було підтримане всіма Помісними Церквами, у тому числі й Константинопольським патріархатом. Тому жодна з Помісних Церков не мала офіційного спілкування з УАПЦ та УПЦ КП.
Підсумовуючи, слід підкреслити, що Константинопольський Собор 1872 року став одним з вузлових моментів у розвитку всієї системи Помісних Православних Церков у новий і новітній час. Описані події стали прологом до тих напружених дискусій, які турбують Помісні Церкви і до сьогодні”.
| Об авторе: |
| НИКОЛАЙ ДАНИЛЕВИЧ Заместитель председателя Отдела внешних церковных связей Украинской Православной Церкви протоиерей Все публикации автора »» |
