Юрій Скиба: Мапа чи карта?
Відзначення Міжнародного дня рідної мови 21 лютого мимоволі підштовхує до роздумів про стосунки між двома найпоширенішими вітчизняними словесностями – українською та російською, ганебно зіштовхнутими псевдо-патріотами з обопільно руйнівними наслідками. Про що вже йшлося в матеріалі «Як князь веселився на… могилі» («ПиВ», 20.02.2021). Факт: реформаторство, бодай декларативно, стало повальною модою: в політиці, економіці, суспільних відносинах, культурно-мистецьких напрацюваннях. Звісно, не оминулась і озвучена душа нашого народу – мова. Які тільки експерименти з нею не ставляться, особливо в аудіовізуальних засобах масової інформації (телеканали СТБ, ІСТV, 1+1, 2+2, радіо «НВ» та ін.)! Сукупно зі всюдисущим суржиком утворюється жахливий говірковий вінегрет, який стає… аномальною «нормою» спілкування земляків.
ЩО НЕ ПОЄДНУЄТЬСЯ В ОДНОМУ КОШИКУ
Чого лишень не почуєш на родинних теренах: «понятно» (зрозуміло), «конєшно» (звісно), «укусно» (смачно), «обикновєнно» (звичайно, зазвичай), «вобче» (взагалі), «значить» (означає), «подсолнєчне масло» (соняшникова олія), «стірка» (прання), «послати пол» (застелити підлогу) «лєсніца» (сходи), «мусор» (сміття) тощо. Наголошую: йдеться про контактування між собою корінного населення! Неважко помітити, що левова частка подібних покручів пов’язана з некритичним поєднанням земляками української та російської лексики. Здавалося б, парадокс: неухильне зростання кількості україномовних навчальних закладів з відповідним зменшенням російськомовних мало би схилити шальки терезів на користь першої. Аж ні! Міжнародні контакти, масова міграція населення, зрештою, міцні попередні традиції послуговування другою вносять суттєві корективи в освітянські культурологічні пріоритети.
Відтак утворилися тривожні ножиці: батьківським словом нащадки подніпровського козацтва користуються, образно кажучи, на око, в писемному режимі, а запозиченим – на слух, без знання основ правопису. Зрештою, не отримавши у дитсадку та школі елементарних навичок їхнього граматичного розрізнення (що неможливе без системно порівняльного вивчення), наша людність підсвідомо скидає суголосний різномовний запас в один кошик. Вочевидь, тут є над чим помізкувати освітянським керманичам. Але при цьому жодним чином не варто політизувати суто КОМУНІКАТИВНУ сферу, покликану єднати, а не роз’єднувати народи, в яких би стосунках вони не перебували…
НА ГАНЬБИЩЕ – В МОКРОСТУПАХ
Втім, суржикове «збагачення» українства йде не лише зі сходу, а й із заходу, в основному посередництвом уже згаданих геть «просунутих» колег-журналістів. Стало ніби правилом хорошого тону змінювати усталені назви предметів і явищ, спільні для української та російської мов, на полонізми. Мовляв, навіть у цьому будемо триматися подалі від колишнього «старшого брата»… Радіо- й телеефір рясніють «запагорбовими» перлами: «мапа» (карта), «амбасада» (посольство), «штрикавка» (шприц), «гелікоптер» (вертоліт), «філіжанка» (чашка), «порцеляна» (фарфор), «агенція» (агентство), «кляса» (клас), «фльота» (флот), «наразі» (поки що). Порівняйте з польською: mapa, ambasada, strikawka, helicopter, filizanka, porcelana, agencija, klasa, flota, na razie (до речі, останнє першоджерельне – в два слова).
Кортить поцікавитись у мовних «інтеграторів»: де ж ваша національна гідність?! З одного суспільно-культурного «ярма» – та в друге, не менш принизливе. Щоправда, трапляється й інша, так би мовити, суперпатріотична пошесть – «вживлення» в усталені літературно-граматичні норми архаїчних староукраїнських елементів, котрі давно вийшли з ужитку. Скажімо, «гвинтокрил» замість того ж таки вертольота, «летовище» (аеродром), «пупорізка» (акушерка), «мокроступи» (калоші). Звісно, кожен сам має обирати, що йому більше до вподоби: фарфор або порцеляна, аеродром чи летовище. Проте, думається, все ж слід знайти розумну межу новацій. Інакше не уникнути казусів на кшталт спроб царського адмірала Шишкова дати бій усьому «чужинському» в російській мові. Горе-реформатор домігся прямо протилежного – нерозуміння себе «облагодіюваними» співвітчизниками, перед якими він, за дотепним жартом, шпацірував у вже згаданих мокроступах по ристалищу на ганьбище (що означає «йшов у калошах по площі в театр»).
КУЛЬТУРА НАРОДЖУЄТЬСЯ В ДУШІ
Як же й нам не опинитися в подібній «ганьбищній» ситуації? Найперше, не впадати з одних крайнощів у інші – від русифікації до русофобії з одночасною полонізацією свого спілкувально-духовного надбання. До речі, польська мова втратила чимало слов’янських елементів внаслідок масових запозичень з латини – основи католицької обрядовості. Врахуймо і потужний вплив сусідніх германізмів (та ж «мапа» або «амбасада»)… Тож, як і в суспільній сфері, має діяти принцип пріоритету власних духовних інтересів, прагматичної доцільності змін та безперечної толерантності.
Особливо щодо нерідкої нині передачі «нелюбих» іншомовних слів та їхніх носіїв графічними засобами української мови задля створення карикатурно-зневажливого ефекту: разгаварівать (замість розмовляти), вєлічіє (велич), благадаріть (дякувати), савецкіє (радянські), мєчти (мрії), бацька (батько – як іронічний «лейбл» президента Білорусі). Аналогічно й з іменами: Владімір (Жириновський), Єкатєріна Втарая (Катерина Друга), Пьотр Пєрвий (Петро Перший). Пам’ятаймо: мовна культура не повинна перетворюватися в заручника попередніх історичних образ та нинішніх міждержавних суперечностей! Вже не кажучи про елементарну вихованість. Інакше не бачити нам «цивілізованого європейського дому», як власних вух…
Чи, може, помиляюсь?
