Юрій Скиба: Вибір…
…ми робимо щоденно і щочасно, вдома й на роботі, стосовно ціни базарних овочів та подальшої долі – власної й чужої. Зараз, у час стрімкого наростання матеріальних та духовних гризот, що затягують нашу спільноту у прірву вселенського хаосу, нам украй бракує надійного дороговказу в світ ЛЮДЯНОСТІ. Мимоволі пригадується Франкове: кожен самостійно проходить через подвійну спокусу – шлунку та духу. Той, хто гідно витримає першу, заслуговує на звання людини, а хто спроможеться й на другу – славу і тернії титана. От би над чим замислитися щиро віруючим на початку Великого посту – в честь 40-денного постування Ісуса Христа, з чого, власне, й розпочалося трирічне страдницьке проповідування Нового Завіту! Тоді Він зробив Свій богонатхненний вибір. А ми? Зазирнімо ж несуєтно в ті далекі часи…
Після хрещення у річці Йордан Спаситель був перенесений Духом у пустелю для спокуси дияволом – фізичної та моральної, котрі гідно витримав, явивши собою приклад торжества свідомості над плоттю. Навіщо такі жертви? Давно помічено: у стані нестриманості людині важко осягнути істину й тим самим вберегти себе від помилок та негідних вчинків. Крім того, цілковита одинокість стимулює потужне зростання внутрішнього потенціалу. Ніколи не замислювалися, чому серед довгожителів переважають представники «відлюдькуватих» професій і способу життя: пасічники, лісники, мельники, чабани, монахи-пустельники? Відсторонюючись од душевного й сутнісного «бруду» мирського загалу, ми відновлюємо обірвані цивілізацією зв’язки з природою і Творцем усього сущого. А відтак – з першоджерелом свого існування.
Ось Вчитель наочно й довів: стан суворого схимництва необхідно проходити КОЖНОМУ сущому для поновлення «життєвих соків» і душевного просвітлення. Проте це не так просто – за пазуху наших благих намірів підступно заповзає змія спокуси… Пригадуєте? Коли сатана явився Христу вперше, то був подібний Ангелу світла. Видаючи себе за посланця Неба, умовляв Ісуса: нема волі Божої в стражданні Свого творіння, чого легко позбутися. В момент найбільших мук голоду біс лукавий підступно радив: «Якщо ти Син Божий, скажи, щоб каміння се зробилося хлібами» (Матф. 4:3). На що отримав блискучу за глибиною відповідь: «Не хлібом одним буде жити людина…»
Ще двічі підряд диявол випробовує «піддослідного» на міцність переконань. Спочатку пропонує кинутися з даху храму в Єрусалимі, щоб Ангели врятували Його і тим самим довести власне богопоходження. І знову – категоричне неприйняття: «Написано ж: не спокушуй Господа Бога твого…». А скільки ми, високовчені і водночас дикунськи позбавлені шляхетного досвіду гармонії нащадки, постійно переступаючи цю мудру настанову, спокушуємо себе примарними й претензійними прожектами власного возвеличення над навколишнім світом! Чого варте хоча б пріснопам’ятне гасло-програма: «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх – наше завдання!». От і «набрали»… прокляття від неї у вигляді висихаючих, вкрай забруднених річок та морів, отруєних землі й повітря.
… Наступного разу сатана возніс Ісуса на вершину гори і показав Йому всі царства світу, їхні багатства, житейські принади, заявивши: «Все це дам Тобі, якщо вклонишся мені». Та знову отримав рішучого відкоша: «Одійди від мене, сатано, бо написано: Господу Богу твоєму вклоняйся і Йому одному служи» (Матф. 4:10). На жаль, сатанинська «наживка», діставши облизня від ТИТАНА, все частіше бере гору над нащадками-карликами. Наше суспільство все більше втягується в жорстокосердну і морально згубну стадію «первинного накопичення капіталу», не маючи за душею надійної протиотрути підступному Золотому тільцеві. І дай нам Бог, зірвавшись з однієї крайності, все ж знайти сили хоча б на краю прірви заявити князю пітьми: «Відійди од мене…»
Утім, вибір, зроблений Месією напередодні просвітницько-цілительського подвижництва, в його фіналі був ще раз підданий найважчому з імовірних випробувань – духовною самотністю, зрадою одного учня і лякливого відступництва інших. А ще – чорною невдячністю натовпу за віддане тому до останку серце… Тричі в невимовній скруті за тяжкість загальнолюдських гріхів, які взяв на себе Ісус, Він стражденницьки молився В Гефсиманському саду. Всі жахи вселенського падіння, вочевидь, проходили перед Його внутрішнім зором. А свідомість проймала невпинна думка: повинен врятувати БЛИЖНІХ – усе людство, навіть ціною свого життя. Заради цього залишені небесні палаци, слава й велич. Учні ж – найближчі сподвижники – в цей час… безжурно спали. В найважчу хвилину поряд не залишилося НІ-КО-ГО! Шлях на Голгофу став невідворотним…
Кожен зробив перший крок до розп’яття: Спаситель – власною жертовністю; судді, кати й обивателі – дотиком ницої відрази до незбагненно високого… У пам’яті зринають два давньогрецькі попередники Боголюдини – Прометей і Геракл. Перший задля людського щастя пожертвував собою ДОВІЧНО, без щонайменших можливостей благосного воскресіння-позбування кари великомучеництва, але боготитаном так і не став, оскільки свідомо зазіхнув на всесилля Олімпу. ТАКЕ не пробачили навіть вдячні за небесний вогонь люди… Другий же, за одним з міфів, заради свого земного кохання відмовився навіть од безсмертя: з любов’ю всюди разом – і в житті, і в кончині! Які все-таки вони різні та водночас схожі – голгофи вселюдських доль…
Вічний і, мабуть, найдраматичніший з усіх, складених життям, сюжет з гнітючою постійністю переноситься з епохи в епоху, від одного народу до іншого. Тож чого дивуватися, що історія людства більше нагадує суцільну низку ненависті, зрадництва, знищення, аніж закладених в основі Розуму любові, вірності й творіння. Підраховано: за останні п’ять з половиною тисяч років відбулося близько чотирнадцяти з половиною тисяч воєн, в яких загинуло не менше чотирьох мільярдів чоловік. За цей же час більш-менш мирно пройшло лише… три сотні літ. Що й не дивно, бо відсутність у душах Вчителя Людяності перетворила матінку-планету в заручника рукотворного Апокаліпсису. Чи ж не час нарешті схаменутися, перервавши згубний ланцюг звалювання в історичне небуття?
