Юрій Скиба: Як князь веселився на… могилі
З часу розвалу Радянського Союзу у нас стало ніби правилом хорошого тону – виявляючи власну національну позицію, неодмінно пнути все, пов’язане з «північно-східними сусідами». Хоч трішечки. Хоч з-під припічка. Аби – боронь, Боже! – жодному «суперсвідомому» одноплеміннику, котрих розвелося достобіса, не спало на думку звинуватити тебе в «промосковщині», а відтак – зрадництві, яничарстві, манкуртстві. Словом, любов до рідної землі, мови, духовності почала міцно асоціюватися з ритуальною відразою до вищих сусідських цінностей.
ЩОБ СТАТИ «ПОЛІТИЧНОЮ НАЦІЄЮ»…
Мені, українцеві з добрячим козацьким підґрунтям, сумно, соромно і прикро від подібного «захисту» свого родоводу. Адже жоден зовнішній недоброзичливець чи внутрішній «п’ятиколонник» не принесе нам стільки лиха, як нарваний, нетерпимий до чужої віри, думки, слова ура-патріот. Національно свідомісне приниження (хай і тричі «вмотивоване»!) подібне обмацьканій жовчу каменюці, пошпуреній у двір нелюбого сусіда: невідворотно бумерангом повернеться назад. І – пішло-поїхало міжподвірне пікірування! З обопільно руйнівними наслідками. Що нині й маємо по вінця…
Факт: створити єдність, змушуючи одну частину суспільства зректися свого, прийнявши всі вимоги іншої частини, принципово неможливо. Тим паче в такому багатонаціональному, полікультурному, історично й звичаєво строкатому загалі. Всім нам, як повітря, як ковток води у спеку, потрібна рідна мова, пісня, настояний на віках народний устрій. Без них ми – птахи без гнізда, дерево без коріння. Пам’ятаєте щемку гамзатівську сповідь-молитву: «Коли вмре аварська мова, умру і я»?
Оцінюючи пережите, низько вклоняюсь сімейним святиням: старенькій дідусевій хаті, де побачив світ, тихоплинній річечці Псьол, в глибочінь якої так ловко пірналось із похилених над водою верб, неозорому лугу, що ген-ген простягнуся аж до густого лісу, а завше – світлій, наче пломінчик сонця, милозвучній полтавській говірці. Вона бентежливою хвилею вихлюпує з єства дорогі спомини: лагідне літнє надвечір’я. невеличкий човен, духмяний запах свіжоскошеного сіна, яким встелене днище, люб’ячий ненин погляд і чарівна, з діда-прадіда мелодія: «Тихо-тихо Дунай воду несе. А ще тихше дівка косу чеше…» Плюскіт хвиль сплітається з переливами пісні, викресаючи в грудях щось невимовно близьке, незамінне…
Певен: у кожного є подібний оберіг. Важливо лише достукатися до нього, бо великі падіння починаються з малих переступів – через батьківські пороги, традиції, мамину колискову. Як же поєднати різноманіття духовних орієнтирів? Як не піддатися спокусі простих рішень, на кшталт не знаєш – навчимо, не хочеш – примусимо? З висоти своїх сивочолих літ і чималого життєвого досвіду можу впевнено стверджувати: нічого пристойного із адміністративно-силового «виховання» не вийде.
Свідомість – надто делікатний інструмент, аби на ньому грати кулаком наказу, завше – образи. Якщо в службовій сфері це ще сяк-так здатне спрацювати, то в неформально-побутовій – викличе ще більший спротив. Недарма кажуть: силоміць коханим не станеш. Тож запозичмо у обожнюваного нами Заходу справді варте уваги – принцип єднання в різності: всі ДІЙМО по-державницьки, а ДУМАЙМО, спілкуймося вже кожен, залежно від походження і власного вибору, – по-українськи, по-російськи, по-румунськи, по-угорськи чи по-єврейськи. З безумовною повагою до свого СПІЛЬНОГО дому. Тоді й справді станемо політичною нацією.
СКІЛЬКИ КОШТУЄ ПЕРЕКЛАДАЧ?
До речі, нам, слов’янам, варто би повчитися у євреїв. Будучи розсіяними по світу, часто-густо перебуваючи у несприятливому оточенні, вони найперше досконало оволодівали візитною карткою автохтонів – їхньою словесністю. І це не просто вияв чемності та поваги до господарів землі, а й… пряма вигода собі: будь-які справи із сусідом та діловим партнером легше вирішувати його озвученою душею. Вочевидь, пригадуєте, чого домоглася гонорова ющенківсько-тимошенківська депутація до Москви під час паливної кризи-2009, демонстративно захопивши із собою українсько-російського перекладача? Стрімкого злету цін на газ, вкрай потрібний НАМ! То навіщо знадобилося під корінь рубати справжнє багатство рідної землі – веселковий розмай мовної палітри, директивно, з-під палки звужуючи її до однієї суспільно-державної «фарби»? Тим самим роблячи ведмежу послугу «захищуваній» українській, зіштовхуючи її лобами з іншими комунікативними посестрами, віддавна притаманними різноетнічним співгромадянам. Невже гіркий кримсько-донбаський досвід аніч-ч-чогісінько не навчив отчих «суперпатріотичних» керманичів?!
ЧИМ ЗАВИНИЛА БАБА-ЯГА?
З аналогічним «успіхом» діють і їхні освітянські колеги: навіть Олександр Пушкін, День пам’яті якого відзначається 10 лютого, та Микола Гоголь вивчаються в перекладі. Зауважмо: ТАКОМУ перекладі, що нерідко геть дискредитує творчість «запагорбових» літературних геніїв. Хоча перший із них одні з кращих своїх творів – «Руслан і Людмила», «Пісня про віщого Олега», «Цигани», «Полтава» – пов’язав саме з нашою землею. А другий – узагалі був її невід’ємною часточкою, так прославивши російським словом український дух, як жоден з «повноцінних» белетристів-єдинокровників!
Та хіба це аргумент для пр-р-ринципових міносвітян? У них одна «пісня», викарбувана ще екс-президентом Віктором Ющенком: «Єдина нація, єдина мова, єдина церква». Воістину, гаранти міняються – незмінною лишається їхня проблемна спадщина… Інакше як пояснити стійкий феномен постсоюзної «відрубності» наших шкільних програм з літератури? За весь тамтешній курс не набереться й десятка «пушкінських» уроків. Та ще яких! Ось кілька перлів із підручників зарубіжної літератури для 5-го (Ю. Ковбасенко, Л. Ковбасенко; Київ, «Грамота») та 7-го класів (Н. Півнюк, О. Чепурко, Н. Гребницька; Київ, «Освіта»).
Зосібна, із вступу до поеми «Руслан і Людмила»: «В гіллі русалка спить бліда» («Русалка на ветвях сидит»), «Сліди нечуваних страхіть» («Следы невиданных зверей»), «В примарах там ліси й долини» («Там лес и дол видений полны») тощо. Нічогенька собі «заміна» вишуканій, кришталево дзвінкій романтиці оригіналу – безкрила товмацька блідість і примарність! А чого варта сіра шаблонність «співавторського» мислення: чарівно загадковий «брег пустой» стає буденно прозаїчним «берегом диким», колоритний «дядька (себто командир, наставник) морской» – пересічним «дозорцем», піднесено ліричні «воды ясные» – сумнівно принадними «хвилями смарагдовими», якими ті стають (подібно дніпровським водосховищам улітку) за надмірне забруднення зеленими водоростями, або усталено казкова «Баба-Яга» – усічено недолугою «Ягою»…
ТВОРЦІ Й ТІНІ
Ще більшими ляпами позначений перекладний варіант «Пісні про віщого Олега». Починаючи з перших же рядків: «Збирається віщий Олег-войовник З хозарами знов воювати…» («Как ныне сбирается вещий Олег Отмстить неразумным хозарам…»). Мало того, що славний і мудрий (віщий) першокиївський князь незбагненно поповнився сумнівно привабливим епітетом «войовник», так ця його агресивна сутність посилена подвійним уживанням. Про порівняльну ж мелодику – годі й казати… Далі – більше: «Із темного лісу старий чарівник Виходить назустріч поволі» («Из тёмного леса навстречу ему Идёт вдохновенный кудесник»). Ну, де, скажіть на милість, у першоджерелі йдеться про «старість» і «повільність»? Все з точністю до навпаки: «идёт вдохновенный»! У першому випадку – в’ялість, невиразність (у тому числі й римувальна), у другому – динамізм, експресивна піднесеність. Ніби висічені з граніту «могучие владыки» трансформуються в аморфно безликих «міцних володарів». Зникають не лише окремі слова, а й думки («Тебе не поранив лукавий кинджал, Ворожа стріла не вразила» – «И плащ, и стрела, и лукавый кинжал Щадят победителя годы»). Та зворотно – додаються відсутні («З тобою, мій друже, мій вірний слуга, Пройшов я походи великі» – «Прощай, мой товарищ, мой верный слуга, Расстаться настало нам время»). Причому, знову ж таки, з негативним душком: «Хмільна бенкетує дружина» – «Дружина пирует у брега». Як бачимо, одним розчерком поверхового пера шанувально благочинна тризна перероджується в розгульну пиятику…
Апогею ж перекладацького бракоробства сягає сцена, де наш легендарний князь постає ледь не… бузувіром-святотатцем: «Гуляє з дружиною князь-войовник На славній слов’янській могилі. З ним – гості і друзі, як ранішній сніг, Сьогодні їх кучері білі…» Чесно кажучи, і порівнювати несила: «Пирует с дружиною вещий Олег При звоне весёлом стакана. И кудри их белы, как утренний снег Над славной главою кургана». Там, де у Поета – образне порівняння голів посивілих воїнів із засніженим курганом, горе-переповідник уздрів… могилу, на котрій, бач, влаштоване вінценосне чаркування! Смішно. Бридко. Образливо. За наших діточок, приречених на подібний псевдо-духовний харч бездарними, але ду-у-уже «свідомими» гуманітаріями.
Неважко уявити, що залишиться в душах підлітків після подібного «проходження» світової літературної класики: відбудуть і… довіку забудуть. Навіть найдопитливіші, котрі схочуть ознайомитися з нею без незугарного (а може, свідомо принижуючого?) перекладацького «посередництва». Звернімо увагу: у зв’язку з виведенням російської мови за межі навчального процесу зі шкільних бібліотек спливла й відповідна література. А вітчизняних перевидань творів того ж О.С. Пушкіна за всю «соборну» бутність щось не пригадую. Навіть під час оголошеного до його 200-літнього ювілею всесвітньо іменного Року. Хоча за минулі два десятки років такі акції здійснено в кількох західноєвропейських країнах…
СВІЙ – ЧУЖИЙ
Гірка іронія отчого «ренесансу»: піддаючи анафемі царську минувшину, різноколірні київські отамани фактично солідаризувалися з імперськими натхненниками 184-літньої давності вбивства світоча поезії, вдруге розіп’явши його на хресті недоброзичливої безталанності. Висловлюючись рядками Олександра Сергійовича, «гордый внук славян» з берегів Дніпра й Дністра, зрештою, опинився від нього далі, аніж «финн и ныне дикий Тунгус, и друг степей калмык». Як не крути, патріотизм і ура-патріотизм – явища не просто різні, а прямо протилежні. Гейби день і ніч, правда й кривда…
Насамкінець, додам, здавалося б, парадоксальне: відсутність шкільного викладання російської мови призвела до вкрай згубних наслідків для… її української відповідниці! Адже наш переважно двомовний люд, позбавлений знань і навиків розрізнення споріднених засобів спілкування, невідворотно починає скидати весь свій лексичний набуток в одну купу – жахливого суржику, вважаючи його… поверненням до духовних витоків. Тож політизація комунікативної сфери невідворотно висотується в самозгубну пастку. Їй-бо, нам не треба ворогів, маючи подібних «ангелів-охоронців». До того ж, нерідко хамелеонствуючих перевертнів, що хутко реінкарнувалися із солов’їв тоталітаризму в орлів демократії…
Як кому, автору ж цих рядків імпонує, на перший погляд, парадоксально «кіношне» визначення суті патріотизму: свій серед чужих і чужий серед своїх, – коли захищаєш інородців у рідному середовищі і не дозволяєш його ганити в супротивному. Звісно, подібна наїжаченість у всі боки дратує багатьох і «вдома», і «в гостях». Зате, тішу себе надією, хоч на півкроку наближає усіх нас до РЕАЛЬНОГО єднання й, тим самим, утвердження гідної поваги Української державності.
