Юрій Скиба: Як нам хутчіш «увійти в Європу»?
Вочевидь, слід підняти до тамтешнього рівня свою економіку, соціальну сферу, загалом рівень життя. Ет, то пусте! Маємо найперше запровадити у себе другою державною мовою… англійську. Цим р-р-революційним «відкриттям» ошелешив земляків на Шевченкові іменини матеріалізований ільф-і-петровський «гігант думки та батько російської (тьху-тьху-тьху!) української демократії» у подобі секретаря РНБО Олексія Данілова. Воістину, мовний ОК, себто повний гаплик.
КОЛИ Ж СТАНЕМО… ІЗРАЇЛЬТЯНАМИ?
Ото так: в наказовому порядку зректися традиційно притаманної бодай половині родовичів «вороже московитської» словесності, натомість запровадити геть чужинську з Туманного Альбіону! Це все одно, що швейцарцям директивно підмінити одну з чотирьох озвучених душ тамтешніх етносів (навіть ретороманську, притаманну всього 0,1% альпійців) – на «просунутішу» лінгвістичну зайду. Або фінам викинути на смітник шведську, якою послуговується лише п’ять відсотків співгромадян відповідної національності. Бо вони, бач, можуть виявитися «сепарами»!
Аналогічно щодо одного з кількох державних засобів спілкування в Бельгії (фламандський, французький, німецький), Канаді (англійський, французький), Ірландія (ірландський та «колонізаторський» англійський, котрим без комплексів користується дві третини колишніх «невольників»), Нідерланди (нідерландський, фризький), Сінгапур (англійський, китайський, малайський, тамільський), Мальта (мальтійський та все той же English), Кіпр (грецький, турецький), Люксембург (французький, німецький, люксембурзький – один з діалектів французького) тощо.
До речі, в самій «законодавиці комунікативного тренду» – Англії державний статус, крім однойменної, мають ще дві словесності: ірландська й шотландська. Та, бачиться, найбільш повчальний для отчих «відродженців» приклад спілкувальної толерантності подає Ізраїль. Там законодавчо рівноправні «свій» іврит і, здавалося б, дійсно «ворожий» арабський, котрий, попри віковічне протистояння їхніх носіїв, ОБОВ’ЯЗКОВИЙ для вивчення в єврейських школах. Він широко використовується в ЗМІ, громадській діяльності, культурному житті, сфері послуг, хоча по-справжньому сепаратистськи, навіть антидержавницьки налаштовані араби складають лише п’яту частку населення! Так хто ж реально відповідає поняттю «цивілізованість»: згадані (як і безліч їм подібних) поліетнічні, віро, свідомісно та мовно лояльні «запагорбовики», чи затяті доморощені нетерпимці до іншого слова, віри, культури, «підозрілого» життєвого вибору? На жаль, запитання виходить гірко риторичним…
Їй-бо, над Україною розляглися духовні присмерки, що стрімко переходять у непроглядну нічну темряву ганебного «чого зволите?» перед західними наставниками вкупі з войовничим націонал-шовінізмом та затятим прогинанням під себе іншомовних, звичаєво й свідомісно відмінних «некорінних». Поспіль забуваючи або не усвідомлюючи ЕЛЕМЕНТАРНУ ПЕРШООСНОВУ функціонування суспільства, де політика, ідеологія, духовно-комунікативна сфери – концентрований вираз економіки, а не навпаки.
МОВА: ЗАХИСТ ЧИ ДИСКРИМІНАЦІЯ?
У нас же віз-гуманітарка суєтно розміщується перед конем-господарюванням. Результат неважко спрогнозувати – подальше розчахування і без того небезпечно розсвареної гострими суспільно-економічними негараздами дідизни, «зшитої» з історично, культурно, ментально, етнічно, вірувально строкатих регіонів…
Чергове тому підтвердження – наведена англоманська ідея-фікс (невже погоджена з гарантом Конституції?) одного з найвищих посадовців. Що й казати, розкручується вкрай згубна для самого ж українства пропозиція ОБОВ’ЯЗКОВОГО «прищеплення» чужорідної словесності, котру, як освічені люди, просто маємо вивчати для ефективної співпраці з навколишнім світом. Зауважмо: на тлі примусового витискання родинного оберегу іншоспілкувальних співгромадян! Куди ж тебе, бідолашна дідизно, заведуть суєтні переорювачі отчої мовно-культурної ниви?!
У нас же, етнічних (а не псевдонауково політичних) українців, більше нема в світі надійного осередку, де могли б прихилити голову. На відміну од тутешніх нацменшин: росіян, поляків, угорців, румунів, євреїв та інших одержавлених «на стороні» етносів. Тож мусимо, як зіницю ока, дбати про мир і злагоду на своїй землі-матінці! Що, згодьмося, мало в’яжеться з гідними кращого застосування потугами керманичів підігнати всіх різноштибних земляків під свій, а паралельно – й «европейський», ранжир. Чи ж не задля прискореного «вимивання» деінде всього перспективного загалу, аби звільнити життєвий простір для ПОВНОЇ колонізації новими «старшими братами», сиріч наступними господарями-розпорядниками кращих у світі чорноземів та багатющих природних ресурсів Козаччини?
КОЛИ ЗАСІБ ПОРОЗУМІННЯ СТАЄ ДОВБНЕЮ…
Правду кажуть: де любов у хаті – там люди багаті. Як у первинно сімейній, так і в загальнодержавній. А що за любов та взаємоповага з-під палки? Невже суєтних отаманів нічому не навчила кримсько-донбаська трагедія, запальничкою до котрої виявилося саме закручування мовно-звичаєвих гайок?!
В принципі, державне унормування власного інформаційного середовища – річ не унікальна. Проте слід досконало врахувати ВСІ складові цієї винятково делікатної й суспільно дражливої сфери та її розумні межі. З чітким усвідомленням і дотриманням зворотно пропорційної закономірності – чим різноманітніше етнокультурне середовище, тим нижчим має бути уніфікаційний поріг. Подібно міцності однотипних мінералів. Їхня крихкість зростає пропорційно щільності чужорідних вкраплень: у природи й суспільства – одні закономірності. Аби ж то про такі протверезливі «дрібнички» бодай трохи замислювалися недалекоглядні лінгвінізатори…
Мимоволі згадується хльостка, але вкрай згубна цільова установка попередниці нинішнього мовного омбудсмена Тараса Кременя – створення «гомогенного моноліту українства». Тепер ще й задекларовано британсько-американізованого. Мені, українцю, безумовному патріоту й старому тертому газетяреві-практику, сумно й прикро за перетворення нашої освітянської ниви в адміністративну довбню супроти всіх, хто, бач, «не нормативно» висловлює хай тричі державницькі погляди.
СВОЇМ – УСЕ, ЧУЖИМ – ПО ЗАКОНУ!
На жаль, конфронтаційна політизація духовної іпостасі, наче епідемія коронавірусу, прискорено захоплює в свої зашкарублі лабети все нові жертви. Реально загрожуючи остаточно перетворити традиційну українську толерантність, виваженість, розсудливість в обопільно гострий меч шовінізму, зверхності, наставницького «старшобратства» щодо співгромадян-інородців та іншомовців.
Уже й зроблено перший крок до означеної сегрегації законодавчим поділом громадян на перший сорт – «корінних» та другий – «прийшлих». Відповідно до улюбленої примовки Беніто Муссоліні «Своїм – усе, чужим – по закону», тепер розпочалося наповнення драконівської термінології належним змістом.
Зокрема, озвучені душі перших – українців, кримських татар, караїмів та кримчаків – позачергово допускаються до раю вільного вивчення та зусебічного послуговування рідним словом. Другочергово, але з певними преференціями (довше на три роки розтягування перехідного періоду до повної українізації середньої та вищої школи), надані права тутешнім носіям мов Євросоюзу. Це ж треба так ганебно прогнутися перед їхнім панством…
Решті «нестандартних зайд та зросійщених автохтонів» (а це, нагадую, бодай половина населення!) – по закону: з вересня минулого року пішло у небуття навчання звичною собі «мовою агресора». Правду кажуть: коли Господь хоче когось покарати, позбавляє його розуму. Ніби й не існує повчального зарубіжного досвіду невідворотного довколагуманітарного перетворення сталих громад у банку з павуками! Та нам, гордовитим нащадкам «батьків людства-аріїв», світові закони не писані.
КОЛИ НІЧ НАЙТЕМНІША?
Абсолютизуючи першу частину статті 10 Конституції стосовно державного статусу української мови, новоявлені «арбітри словесності» геть ігнорують її другу складову, де «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин». Нічогенькі собі «гарантії», щільно обтягнуті «червоними лініями» із залишенням на власний розсуд ЛИШЕ висловлювання неформального, приватного та ще ритуального штибу! Між іншим, ви що-небудь чули про англійську нацменшину з-поміж передбачених Основним Законом автохтонів, культурологічні інтереси якої пан Данілов воліє підняти на державний рівень? І сміх, і гріх…
Як, скажіть на милість, з ТАКИМ довколагуманітарним вантажем навернути в лоно матері Вітчизни кримських і донбаських відокремленців?! Навіть украй лояльна до нашенських «демократизаторів» Венеціанська комісія виставила недвозначну «баранку» примусово наказовій українізації (надалі, схоже, й англізації) рідного загалу. «Нагорі» ж не почули. А так хочеться вірити, що над любою ненькою все ж настане світанок, перед яким, зазвичай, ніч найтемніша…
