Юрій Скиба: Українська доля: між кулею і скелею
На тлі нинішнього «комплексного» (економічного, політичного, мовно-культурного, духовного, а із закриттям трьох опозиційних телеканалів і мас-медійного) барикадування нашої спільноти мимоволі спала на думку повчальна історія періоду іспанського завоювання імперії інків.
ПЕРЕГУК ЧАСІВ
У пошуках «золотого міста», де південноамериканські індіанці нібито приховали свої скарби, загін конкістадорів піднявся високо в гори. Раптом він уперся в уламок скелі, що перекрив подальший шлях. Командир загону наказав місцевим провідникам і носіям зіштовхнути перешкоду у прірву. Однак усі їхні зусилля виявилися марними. Тоді жорстокий завойовник розстріляв половину аборигенів, а решта… надлюдською напругою виконала, здавалося б, геть непосильне завдання. Чи ж не щось подібне постало й перед нами, «відродженцями»? Попереду – здоровезний валун «непідйомних» суспільно-господарських проблем, украй загострених південно-східною кризою. А за плечима – вже тліють запали охлократівських мушкетів, готових рознести на друзки всю отчу спільноту у вихорі революції пустих каструль, холодних батарей, безробіття, безгрошів’я, громадянської нетерпимості до іншої думки, віри, звичаїв… Боронь Боже, якщо силове протистояння зі східних теренів переміститься на ВСЮ територію нашої бідолашної неньки!
ЛЮДИ І ЗВІРІ
Мимоволі пригадався телевізійний сюжет із району бойових дій. Несподіваний артилерійський обстріл застав у дворі малюка, котрий будь-якої миті міг бути вражений осколком, а поруч – нікого з дорослих, аби сховати дитину подалі від смертоносного металу. Та сталося диво: на допомогу прийшов… пес, схопивши зубами за комірець юного господаря і хутко затягнувши його в свою будку. Схаменімося, людоньки! Навіть звіринка зметикувала, наскільки неправедне ТАКЕ з’ясування суспільних стосунків… Невже ж ми, «вершина еволюції», не можемо того дотумкати?!
Втім, на жаль, у пострадянському загалі мало що змінилося: все та ж «більшовицька» непримиренність до ідейно «несвідомих», а завше – чужих за духом і походженням колишніх «братів». Пам’ятаєте? «Хто не з нами – той проти нас!», «Якщо ворог не здається, його знищують!», «Держите шире революционный шаг – злобный не дремлет враг!» Хіба ці та їм подібні «совкові» гасла не проглядають у барикадному сьогоденні, що особливо неприйнятно в багатонаціональному, полікультурному, різновекторному середовищі? Мені, українцеві з гідним козачим корінням, вкрай соромно від валу бучного вознесення до небес усього свого, «цивілізованого», і осміювання прийшлого, «ординського». Їй-бо, ПОДІБНИЙ «захист» рідної дідизни не робить честі нашому роду… Воістину, глиба часів перекинулася, повернувши спільноту у згубну баюру минулостолітнього громадянського протиборства, образно висловленого Володимиром Маяковським: «Кто там шагает правой? Левой, левой, левой!» Тепер – у зворотному порядку: «Правой, правой, правой!» Та з однаковим результатом – історичним тупиком. Правду кажуть: крайнощі завжди сходяться…
«КАМО ГРЯДЕШИ?»
Ну, коли ж ми, нарешті, усвідомимо просту істину: НЕ МОЖНА «в’їхати» у власний рай (етнічний, регіональний, духовний, політико-ідеологічний) на чужому горбі, всупереч інтересам сусідів по будинку, вулиці, населеному пункту, країні?! Скільки життів співвітчизників та матеріальних цінностей вдалося б зберегти, керуйся ВСІ учасники суспільного розлому мудрістю великого Вольтера: «Мені ненависні ваші погляди, але за те, щоб ви могли їх вільно висловити, я ладен віддати своє життя»… Своє! А не, як повелося, чуже.
Здавалося б, що тут складного для усвідомлення: будь-яка війна – «гаряча» чи «холодна» – НЕВІДВОРОТНО завершується миром. Відповідно, чим менше стіл переговорів завалений обопільними втратами, тим легше дійти взаємоприйнятної згоди. То навіщо ж затягувати БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНИЙ крок? Хіба лиш, аби добити ворога і продиктувати йому власну волю… Але як же після того налагоджувати «європейські» громадянські стосунки зі знезволеними земляками-«недобитками»?
Чи не розумніше і безболісніше НЕВІДКЛАДНО виконати задекларовані реформи – надати якомога ширші повноваження місцевій владі у розпорядженні результатами праці пересічного люду разом із визначенням оптимальної для даного регіону і прийнятної для країни соціально-культурної політики? Це одразу підніме престиж державних «верхів» та знизить вплив сепаратистських настроїв краще за будь-які силові дії й затискання рота «інакомислячим»!
Недарма ж визнаний лідер Руху В’ячеслав Чорновіл, котрого аж ніяк не запідозриш у сепаратизмі, схилявся саме до адміністративно «м’якої» моделі устрою рідної неньки. Бо чудово розумів: для «визрівання» отчого унітаризму потрібен чималий час. Воно й зрозуміло: ми, громадяни України, дуже й дуже різнимося – за своєю історією, вихованням, світобаченням, походженням. Факт: навіть національних героїв маємо частенько «ворожих»! Хіба ж можна ТАКЕ ігнорувати? Тут не обійтися без копіткої, тривалої, максимально зваженої політики знаходження спільних інтересів, що об’єднують найзатятіших антиподів. Куля, снаряд та навіть «безкровна» заборона на вільний вираз громадської думки під приводом «антиукраїнства» лише поглиблять їхню принципову несумісність…
ЩО ЗАБЕРЕМО ІЗ СОБОЮ У ВІЧНІСТЬ?
Хочеться звернутися до нинішніх керманичів: усі ми ходимо під Богом і будь коли можемо постати перед Його Судом. Що ж виправдає власне мирське існування та дасть надію на життя вічне? Нагадаю: першим насельником Раю став розіп’ятий поряд зі Спасителем… розбійник, котрий в останні хвилини життя розкаявся, попросивши Господа згадати його в Царстві Небесному. Попри – визнаймо – чималу гріховність, ви теж не втратили шанс закарбувати своє ім’я в Книзі вічності, історії та пам’яті нащадків не остаточним руйнуванням розтерзаної, розграбованої, зневаженої дідизни, а її рятівниками. Хоча й зі страшенним запізненням та важкенною ціною прозріння. Чого цілком можна було уникнути, якби знайшли в собі мужність після тріумфального приходу до влади залишитися з рядовою людністю, її прагненнями миру, прогресу, соціальної справедливості, громадського порозуміння, а не єднати непоєднуване – демократію з охлократією, антикорупційну риторику з відвертим непотизмом, інтереси держави з персональним бізнесом, голубів миру з яструбами війни…
Їй-бо, мені, добряче тертому життям діду, вкрай прикро від бездумності, непослідовності, ненаситності отчих можновладців. Ну, як можна, всупереч світовому досвіду та елементарному здоровому глузду, розпочинати реформи не з ВИРОБНИЦТВА матеріальних і духовних цінностей, що наповнюють бюджет, а з його РОЗПОДІЛУ – освіти, соціального, медичного, правового забезпечення?! Хоча їжаку зрозуміло: з пустої кишені зайвої копійчини не витягнеш. Замість дружного, творчого, по-справжньому патріотичного формування сприятливих умов розвитку господарювання та підвищення соціальних стандартів за випробуваними світовими рецептами, новоявлене панство заповзялося, подібно рослинному паразиту-омелі, жадібно висмоктувати останні соки з материнського тіла. Аби, либонь, перетворивши «гаряче любу» неньку в суху дровиняку, дременути деінде з торбами поцуплених «баксів»?
Кому сказати: суперсвідомі активісти, десантовані прямісінько у верховнорадівські та міністерські крісла, казковим чином перетворилися з голоштанних борців за справедливість у ненажер-мільйонерів! Ще й недоторканних… Воістину, нетлінна характеристика Ісуса Христа на адресу як запеклих противників, так і нестійких прибічників, – «Ли-це-мі-ри!» Ну, скільки «бабла» досить для повного щастя?! Пам’ятається, одному з літературних «дітей лейтенанта Шмідта» Шурі Балаганову цілком стало би кількох тисяч рубликів. Та й політ, здавалося б, безмежно хаповитої фантазії великого комбінатора Остапа Бендера не сягав вище мільйона «дерев’яних».
Куди їм до апетитів сущих р-р-реформаторів-комбінаторів! Утім, і це мине. Що ж наприкінці матимете, ігноруючи мудре застереження Святого Писання: ми приходимо у цей світ нагими – такими його й покидаємо? Ніч-ч-чогісінько із собою не прихопивши, окрім пам’яті людської – вдячної, шанобливої чи лихої, відразної. Вочевидь, такою буде й доленька душі у вічності. Поміркуйте, панове, над неприємними, неоковирними, але щирими батьківськими порадами та фіналом Валтасарового банкету. Поки не пізно…
